Григорій Степанович
Турчак
24.01.1890—5.01.1967

У  1927-1928рр. член АРМУ

(Асоціації революційних митців України)

Після Великої Вітчизняної війни проживав у м. Христинівка.

Викладав малювання, креслення, географію,

організував студію образотворчого мистецтва

при середній школі №18

станції Христинівка

Одеської залізничної дороги

Я з юності зумів відчути
Фарбів силу, красу їх,  смак,
Бо вчив нас малювати
Митець-учитель, дорогий Турчак!!!
В.І.Заяць

Народився Г.С. Турчак  на  Полтавщині  в  селі  Плоске.

Де  і  чому  навчався  до  двадцяти  років  поки  невідомо, документи  ще  не  знайдені. В  далекому  1910  році  на  благодатну  полтавську  землю  приїхав  маститий художник-передвижник  Григорій  Мясоєдов. Там відбувалося  знайомство  Григорія  з  майстром. Зачарований  світом  фарб  Григорій  став  супроводжувати  Мясоєдова  на  етюди  в  живописні  околиці. Спостерігаючи, як  вправними,  точними  руками  мазок  за мазком   кладе  художник  фарби  на  полотно,  вирішив  попробувати  і  сам.  Виходить!

      Улюбленим  заняттям  Турчака був пейзажний живопис та подорожування. А основним фаховим заняттям Григорія Степанович було викладення в школі та керівництво художнім гуртком. Турчак-пейзажист в 1927 – 1928 роках був членом АРМУ (Асоціація революційних митців України), брав участь у першій Республіканській виставці організації, що проходила в Харкові.

У відривному календарі-щорічнику за 1934 рік було поміщено портрет Турчака і короткий нарис, як про кращого вчителя – предметника .

В 1947 році трапилась нагода. В Умань до мене, як до вчителя математики, - розповідає Н.Н. Гижко, - приїхав директор Христинівської залізничної школи № 18 Іван Адамович Нещадим. Йому в школу потрібний був хороший математик. Я пообіцяв йому допомогти в цій справі, але при умові, що він на роботу прийме вчителя Г.С. Турчака».

         Так Турчак потрапив у Христинівку. Незабаром, освоївшись, Григорій Степанович стає одним з кращих вчителів-предметників школи. З 1948 по 1954 рік був керівником класу. Під час літніх канікул організовував для учнів подорожі по рідному краю, в Нову Каховку, на Волго- Донський канал. Керував художнім гуртком, який любовно називали студією.

Звичайно, сьогодні мова йде про Григорія Степановича і як про художника. В Уманському та Христинівському музеях зберігається чимала колекція творів Г.С.Турчака. Це переважно твори, виконані в техніці олійного живопису та аквареллю. Основний мотив творів – це куточки рідної природи, сповнені краси й чаруючої сили життя. Особливо любив художник Долинку з її гаями галявинами, озерцями і струмочками.

         Помер Г. С. Турчак в 1967 році, в Новому Афоні на Кавказі, куди поїхав на відпочинок. 

Фото 1912 року, збережені учнями Г.С.Турчака,  демонструють неабиякі фізичні дані молодого учителя. В 1912 році Григорій Степанович був головним суддею змагання борців Турції і Росії. Під час змагань особисто зустрічався і спілкувався з російським царем Миколою ІІ.

Турчак-художник мав багатьох учнів, серед яких народний художник Молдовської РСР К. Лодзейський, талановитий педагог студії образотворчого мистецтва при Уманському міському Будинку культури К. Мекіндо, голова Спілки художників Черкаської області Ю. Іщенко (м. Черкаси), головний архітектор Івано-Франківська, лауреат Державної премії Української РСР по архітектурі за 1988 рік Л. Пепиченко, архітектор Христинівського району С. Янов, головний архітектор проектного інституту К.Плахотнюк (м. Львів), головний архітектор м. Белгород – Дністровського А. Стопкевич, районний архітектор Смілянського району С. Коваль, учитель малювання Т. Смирнова (Нікітінська)  - м. Ленінград, начальник відділу Держбуду УРСР М. Капустяний, доктор філософських наук В.Табачковський, художники-оформлювачі В. Куліш, М.Сухецький, А. Рокошанський, В. Збаржевський, Л. Савостін та багато інших.

Спогади про вчителя Г.С.Турчака
випускника СШ №1  м. Христинівки
Іщенка Юрія Петровича
 
До студії Турчака я поступив у восьмому класі (1958). Відвідувало студію чоловік 7-8. Діти зграйкою, оточивши вчителя, йшли на етюди в «Долинку» (живописна місцевість з озерами на південно-східній околиці містечка Христинівка). Григорій Степанович згадував, що колись вчився в Академії мистецтв, але недовго - рік чи два. Згадував і про те, що йому довелося носити етюдник Григорія Григоровича М’ясоєдова, коли той, перебуваючи на Полтавщині,  вирушав малювати з натури.
На вигляд Григорій Степанович був високий - під два метри росту, мав кремезну постать. Чесний, уважний, дуже любив своє заняття живописом. Коли я перебував на службі в армії, то одержав від Григорія Степановича кілька листів і вітальних листівок.
27.01.1988 р.
м. Черкаси, спілка художників.
 
Іщенко Юрій Петрович - 1943 р. нар., м. Христинівка Черкаської області. Закінчив Христинівську СШ №1 у 1960 році. З восьмого класу почав відвідувати ізостудію під керівництвом Турчака Г. С. Заняття проводилося в суботу і неділю. В перший рік після школи вступити до Київського Державного художнього інституту не вдалося. Його зарахували вільним слухачем художньої школи, що діяла при художньому інституті. Наступного року йому вдається поступити на художньо-педагогічний факультет КДХІ. З інституту був призваний до армії, де прослужив в ракетних військах з 1963 по 1966 рік. Після армії був зарахований  на третій курс педфаку, але потім перевівся на паралельний курс живописного факультету. Навчався в майстерні Шаталіна Віктора Петровича (1926 р. нар., нар. худ. УРСР).
У 1970 році ІщенкоЮ.П. закінчив КДХІ й був прийнятий у майстерню Академії мистецтв під керівництвом Сергія Олексійовича Григор’єва (1910р.н,. нар. художник СРСР, дійсний член Академії мистецтв)  на три роки. По закінченні аспірантури отримав направлення в Черкаси (1973). З 1978 року - член Спілки художників СРСР. В даний час Юрій Петрович творчу роботу поєднує з громадською. Він відповідальний секретар правління Черкаського відділення спілки художників. Юрій Петрович свято береже пам’ять про свого першого вчителя, зберігає фото,  на якому юним школярем допомагає Григорію Степановичу виготовити макет ордена Леніна. Григорій Степанович завжди користувався великим авторитетом і глибокою повагою  у своїх вихованців.
 
Із спогадів учня Г.С.Турчака, колишнього прокурора Умані 
Гишка Никанора Наумовича
Турчака Г. С. я знав з 1930 року, коли  вступив в Уманський педтехнікум, де він викладав географію. З реорганізацією інституту соціального виховання (1933) в педагогічний інститут мене, як кращого студента педтехнікуму, переводять на третій курс педінституту. А  Турчак Г.С. був запрошений до інституту викладати креслення. Я йому сподобався, як старанний учень.
Після реорганізації інституту в Учительський дворічний інститут (1936), Григорій Степанович переходить працювати в школу №2 м.Умані вчителем географії та малювання. А в 1941 році, коли попередній директор школи Іван Семенович був призваний до армії, директором школи №2 призначають Турчака Г.С. Тут його застала війна. Турчак залишається в окупованому місті. Щоб роздобути продукти харчування і засоби для існування, малював ікони, продавав їх на базарі, але з окупаційною владою не співпрацював.
Коли у 1944 році німецькі війська тікали з міста, Турчак з дружиною теж виїхав на захід. Як він потім сам признався, що в той момент “смалодушничал”, злякався, підкорився вмовлянням дружини, думав, що через перебування на окупованій території його могли б притягнути до відповідальності. Потрапив Григорій Степанович аж до Франції, де влаштувався працювати на шахту. Після перемоги повернувся до Умані. Проте на роботу ніде не брали, і він змушений був займатися чоботарством.
Після війни у 1945 році я повернувся в Умань і застав свого вчителя у вкрай жалюгідному стані. Зробив спробу влаштувати його на роботу в школу, але ніхто не осмілився взяти на себе таку відповідальність. На той час художньою майстернею керував учень Григорія Степановича Мекіндо Корнелій Генріхович. (Майстерня знаходилася на тому місці, де тепер поштамт). Його умовив я взяти на роботу Турчака.
Тяжке поранення, отримане на фронті, змусило мене залишити місто і виїхати в Ростов на лікування. За станом здоров’я в січні 1948 року я був демобілізований і повернувся до Умані. Зустрів я свого вчителя засмученим, у пригніченому стані. Він поскаржився, що Мекіндо всіляко його утискає  й принижує. На той час я працював головним прокурором міста. Незабаром трапився випадок: директор Христинівської середньої школи №18 (МПС) Нещадим Іван Андронович приїхав просити надіслати вчителя математики. Я пообіцяв знайти хорошого вчителя при умові, що він візьме на роботу  і Григорія Степановича. Так Турчак потрапив у Христинівку. В школі він викладав географію, малювання  й керував невеликою студією образотворчого мистецтва.
Після того в мене були ще зустрічі з Григорієм Степановичем у Христинівці, куди я їздив по набору учнів до кооперативного училища. В одну із зустрічей за домашнім столом у Турчака ми довго розмовляли (1960). Він подарував мені свою картину “Після дощу“ і дозволив вибрати ще одну,  на свій смак, з тих, що були розкладені переді мною. Я вибрав квітковий натюрморт, який і тепер висить у мене в домі. В літньому приміщенні мого будинку висить і друга вищезгадана робота.
Остання зустріч з учителем відбулася у нас десь в 1966 році. Він повідомив про смерть дружини. Про сімейні відносини Григорія Степановича і Зінаїди Дмитрівни слід сказати окремо. Вони були дуже гармонійною парою. Дітей у них не було, і вони все життя піклувалися одне про одного. Григорій Степанович дуже любив мандрувати. Навіть працюючи в школі, після уроків, прихопивши з собою невелику валізку, вирушав на живописні околиці міста (маю на увазі околиці Умані).
Ще пригадую: в 1938 році під час проведення загальної атестації вчителів комісію по Уманському округу очолював Г.Ю.Храбан, а одним із членів був призначений Г.С.Турчак (комісія складалась з трьох осіб). Він був визнаний  одним із кращих вчителів Київської області. У відривному календарі того часу був поміщений портрет вчителя й  короткий нарис про нього.
2 серпня 1988 року  м.Умань
Гишко Никонор Наумович, 1912 р.нар. Народився в  с.Підвисоке Новоархангельського району Кіровоградської області. У 1930-1931 рр. навчався в Уманському педтехнікумі, з 1933 до 1936 - в Уманському педінституті. 
1937-1938-викладач педучилища, 
1938-1939 - директор школи №2, 
1939-1940- інспектор міського відділу освіти,
1940-1941 рр. - прокурор м. Умані та Уманського р-ну.
1941-1945 рр. - прокурор військовий: спочатку бригади, потім дивізії, армії, зам. прокурора 1-го Білоруського фронту. В роки війни був тяжко поранений, став інвалідом другої групи. З 1946 по 1950 рік Н. Н. Гишко працював прокурором м.Умані. З 1950- викладач математики Уманського кооперативного училища. В 1982 році пішов на пенсію.
Гишко Никонор Наумович член КПРС, має бойові нагороди: Орден Вітчизняної війни першого та другого ступеня, Орден Червоної зірки, медалі.
Домашня адреса: вул. Малофонтанна,4, кв. 2
 
Із спогадів  Рокошанського Анатолія  Михайловича
 про вчителя  і  художника Турчака Г. С.
 
Із розповідей про себе, якими іноді ділився зі своїми учнями Григорій Степанович, я запам’ятав, що він нібито закінчив два курси Академії мистецтва в Петербурзі. Росту був дуже високого, десь біля двох метрів. Дружину звали Зінаїда Дмитрівна. В школі вона викладала французьку мову. Помер Турчак в 1967 році в Новому Афоні, куди поїхав на відпочинок. За своєю мандрівною звичкою, пішов у гори, але слабке серце відмовило і художник помер. Там його й поховали. Коли я прийшов на квартиру художника, то з неї майже все було винесено: дещо здано в музей (народний), дещо продано, дещо просто забрано невідомими людьми. Мені дістався етюдник, з яким я працюю й тепер.
липень-серпень,1988 року,
м. Христинівка.
 
 
Спогади Шипілової (Збаржевської)
Оксани Володимирівни,1955 року народження. Вчилася у Христинівській СШ №1, відвідувала художню студію, якою керував Г. С. Турчак. 
Чверть віку тому
25 літ минуло з тої пори. Що ж зберегла пам’ять?
Пам’ятаю яскравий сонячний день, блакитне високе небо. Світлана Чапля веде мене до студії. Виявляється, це зовсім недалеко.
Мене, 10-річну, вражає все. І запах фарб, і весела юрба художників, і високий, що спочатку здавався суворим, Григорій Степанович. Всі малюють дуже гарний, багатопредметний натюрморт. Мене ж посадили в куточку, щоб олівцем малювала якогось надщербленого глечика, що викликає багато жартів і дотепів з боку старших.
 Григорій Степанович, не дивлячись на вік (тоді я зовсім в цьому не розбиралася, а йому ж було 75!), виявився добродушною, дуже доброю людиною. Він непомітно виправляє помилки, прихвалює будь-який маленький успіх, злегка докоряє, якщо я пропускаю заняття.
Якась неповторна, тепер можу сказати – демократична, весела атмосфера панувала в тім флігелькові, що гучно іменувався студією.
Там, вивчаючи ази малювання, навчилися ми ще дечого – вільно висловлювати свої думки, ділитися враженнями про все на світі.
Пам’ятаю прихід у студію ще меншої від мене 7-8-річної Валі Зайцевої. Як усі, не зволікаючи, хотіли малювати її портрет – милу, ангельську, кучеряву голівку! Вона ж,  висунувши язика, трудилась над малюнком.
Світлий, незабутній спогад – походи «на натуру» в шполянський ліс. Ліс осінній – в золотому  мереживі; неповторний весняний – духмяний, паруюча земля, прозора зелень.
Пам’ятаю, як добродушно підсміювався Григорій Степанович над моїми намаганнями передати кожнісіньку деталь в пейзажі (стовпа з дротами, паруючу землю тощо). З усіх студійців чогось найбільше запам’ятала Світлану Чаплю, Костю Плахотнюка, а також хлопця «східного» типу» (імені не пам’ятаю, на жаль). Цього літа (1989року) я зустріла його в Долинці. Він малював фарбами над ставком. А, в ту давню пору мого дитинства він так любив малювати олією.
Ось ще спогад: всі ретельно малюють статуетку Венери Мілоської. У всіх вона, як годиться статуетці, сіро-голубих відтінків. У цього ж товариша – вона сяяла всіма  фарбами живого жіночого тіла. Скільки гумору, веселощів, дотепів це викликало!
На заняття не бігла – летіла, тої радості, захвату не передати словами – то були щасливі дні…
Не пам’ятаю, яким чином ми опинилися в Григорія Степановича вдома. Вразила величезна кількість картин (адже я вперше була в майстерні художника). А також велика кількість портретів Світлани Чаплі – портрети намальовані в різних ракурсах.
У моїй пам’яті Григорій Степанович залишається живою, чудовою, надзвичайно освіченою людиною, прекрасним художником і вчителем.
Взагалі роки дитинства  крізь призму літ здаються найщасливішою порою, а ще прекрасно, що їх освітлюють такі чудові люди, яким був Григорій Степанович.
 
Грудень 1989р.
м. Могилів-Подільський
 
 
 
Спогади ГРЕЧАНЮК  Олександри Титівни, 1909р.н., навчалася з 1926 по 1930 р. в Уманському педагогічному технікумі, де Г.С.Турчак викладав географію. Після війни вчителювала у Христинівській школі №18 (тепер СШ №1).
 Григорій Степанович вчив три покоління цієї родини. Талановитими  учнями були син Олександри Титівни  Володимир Григорович Збаржевський і внучка Оксана Володимирівна.
ДАЛЕКІ РОКИ, МИЛІ СПОМИНИ
Як це було давно…
Моє знайомство з Г.С.Турчаком відбулося ранньої осені 1926 року, коли я приїхала вступати на підготовчий курс Уманського педтехнікуму. Він приймав екзамен з географії.
Боязко відчинивши двері, я ввійшла до аудиторії, стиха привіталась і, одержавши питання, підійшла до карти. Григорій Степанович видався мені дуже серйозним і навіть сердитим. Зрозумівши моє хвилювання, він приязно усміхнувся: «Що, душа в п’ятках?». Лице його було приємним, і я стала без страху відповідати. Йому було тоді біля 30 років.
На підготовчому курсі він викладав курс фізичної географії. Щоб підрівняти наші дуже нерівні знання, нас навантажували по 7-8 годин на день. Його урок часто бував останнім або передостаннім.
Увійшовши в клас, глянувши на наші потомлені обличчя, він кілька хвилин жартував з нами, легенько кепкував з когось (коли була причина), а смішив так, що у нас боліли вилиці від сміху. Втому як рукою знімало. Григорій  Степанович ставив нам питання, на які ми охоче відповідали, мандрували по карті з півночі на південь  або з заходу на схід. Спочатку, обернувшись спиною до карти, ми називали водні або сухопутні шляхи, через які будемо «мандрувати», а потім брали в руки указку і показували на карті.
Повторивши попереднє і поставивши нам оцінки за відповіді, Григорій  Степанович починав пояснювати новий матеріал, що завжди було яскравою розповіддю в поєднанні з вивченням карти, з багатьма цікавими епізодами з подорожей по різних куточках Радянського Союзу, або цікавими відомостями (яких немає в підручнику) про різні країни, континенти. Ми слухали з великою увагою і цікавістю, урок пролітав непомітно, а нам хотілось ще й ще слухати, подорожувати, відповідати. Інтерес до предмета ріс з кожним днем, а разом зростала повага і симпатія до викладача.  
Географію всі старались відповідати тільки на «відмінно». Карту ми знали прекрасно. Знання, одержані на уроках географії, до цієї пори збереглися в пам яті.
Григорій  Степанович дуже любив «мандрувати по світу». Улюбленою фразою його було: «Ну, вези меня…» (називав куди і звідки, якими шляхами  водними чи сухопутними). І ми охоче «возили». Вибравши маршрут, Григорій  Степанович з задоволенням  констатував знання студента. Дехто при цьому пробував  жартувати: «А тут я вас залишу на пустельному острові, або серед хвиль океану чи моря». Г.С.Турчак на це не ображався, а весело сміявся разом з нами. Я так жартувати не насмілилась. Ми його «возили» по бурхливих хвилях океанів, морів, іноді перетягали човни волоками, знемагали від спеки на екваторі, замерзали на торосах Північного Льодовитого океану. Фантазіям не було кінця. Карту ми знали прекрасно.
Минуло 4 роки. В 1930 році я закінчила технікум і одержала призначення в Христинівський район, а Григорій  Степанович залишився працювати в Умані. До війни ми більше не зустрічалися.
А зустрілися як колеги, коли він приїхав працювати в школу №1 м.Христинівки викладачем географії, малювання, креслення. Тут він і працював до виходу на пенсію.
Турчак Г.С. був нашим сімейним учителем. В Умані вчив мене і мого чоловіка Збаржевського Г.Т., в Христинівській школі  наших дітей  (сина і дочку), а пізніше – в художній студії вчив малювати внучку (Збаржевську Оксану). Отже, три покоління нашої сім’ї були його учнями.
Григорій  Степанович у вільний від роботи час працював у художньому гуртку. Часто водив гуртківців на етюди «в природу». В тому гуртку  займався син Володя, а пізніше його дочка Оксана (вже в студії).
Григорій  Степанович був високоосвіченою людиною, яка весь свій життєвий досвід старалась передати учням. Він любив життя, природу, труд, молодь, що завжди оточувала його чи то на етюдах, чи на екскурсіях, чи в турпоходах. По характеру був добрий, життєрадісний, любив гумор, завжди був серед народу, жив для народу.
Багато учнів Г.С. Турчака стали учителями, архітекторами, інженерами-будівельниками, живописцями.
Вдячна  пам’ять назавжди збереже образ ВЕЛИКОЇ ЛЮДИНИ, ВЕЛИКОГО ВЧИТЕЛЯ.
 1989 рік, м.Христинівка. 
МАТЯШ Галина Карповна,
 1922 г.р., с 1950г. по 1977г работала в Христиновской  СШ №18 (теперь СШ№1) преподавателем биологии и географии. Проводили совместные семинары географов школ Одесско-Кишиневской ж.д. с Г.С.ТУРЧАКОМ
ТУРЧАК  Григорий Степанович преподаватель географии, рисования  и черчения в Христиновской СШ №1 им. А.Корнийчука с послевоенного времени до выхода на пенсию на 75 году.
Постоянно руководил дорожным методическим обьединением преподавателей географии Одесской железной дороги. Первым в районе организовал  географическую  площадку. Она стала образцом работы с учащимися по ведению наблюдений за погодой.
Уроки Григория Степановича проводились очень интересно. Он сам был очень эрудированным человеком. Много путешествовал. С учащимися проводил большую туристическую работу.
Я, как коллега, принимала участие в этой работе. Будучи в то время ещё молодой учительницей географии, я многому научилась у Григория Степановича.
По своему характеру он юморист. В учительской с ним всегда было интересно, весело. Он любил свою роботу. Пользовался авторитетом среди коллег и учащихся.
Как художник постоянно вел в интересной форме изостудию. Каждое воскресение, независимо от погоды, с членами изостудии ходил на лоно природы на окраинах Христиновки. У него осталось много произведений -  картины, которые  находятся в Уманском музее и Христиновском.
Многие из учащихся изостудии стали известными художниками, архитекторами. Например, Янов С. М. и др.
2 декабря 1989г.
 
Воспоминания МАРТЫНОВА Бориса Андреевича, 1937г.р. В 1944-1954 гг. учился в Христиновской школе №18 (теперь СШ №1)
БОЛЬШОЕ ВИДИТСЯ ИЗДАЛЕКА
Люди старшего поколения, давно живущие в Христиновке, наверняка помнят эту примечательную фигуру. 
Высокий, атлетического сложения человек, с этюдником на ремне, неспешной походкой идущий по Христиновке в направлении одной из её живописных окрестностей. Редко один, большей частью в сопровождении совсем юных школьников или молодых людей послешкольного возраста, тоже с этюдниками в руках.
Учителя Христиновской железнодорожной школы №18, как она тогда именовалась, Григория Степановича ТУРЧАКА узнать можно было издалека.
На этюды Григорий Степанович выходил, как только выпадал свободный день,  в любую погоду и время года. Наверное, нет такого уголка вокруг Христиновки, который не был бы изображен на его многочисленных этюдах: летний зной «Долинки», осенняя красота «Водокачки» и заснеженная «Дубинка». 
Григорий Степанович учился в Петербургской Академии художеств. Но не только учился. Он оставался истинным художником всю жизнь. И хотя в школе  кроме рисования он преподавал ещё и географию и черчение, вообще был человеком разносторонних интересов, но главным в его жизни была живопись. Он был, если можно так сказать, художником по крови.
Как я уже сказал, в школе он преподавал географию. Уроки географии у нас не походили ни на какие другие. Объясняя новую тему, он никогда не пересказывал учебник. Это был живой рассказ человека, повидавшего своими глазами тот край, ту область о которой шла речь. А рассказать Григорию Степановичу было о чем. Я думаю, нет в нашей стране такого уголка, где бы он не был. И часто рассказ его с чисто географической темы переходил на воспоминания об увиденном, о походах по горам Кавказа или пустыням Средней Азии.
А иногда бывало так: вызывает Григорий Степанович кого-нибудь из нас рассказывать заданный урок. Отвечающий доходит до места, с которым у Григория Степановича связаны какие-то воспоминания. Вроде бы дополняя ученика, он начинает рассказывать о событиях, впечатлениях. И вот уже мы сидим, разинув рты, (а надо вам сообщить, что рассказчик он был великолепный) или хохочем по поводу рассказанного им смешного эпизода. Близится конец урока, Григорий Степанович спохватывается.
 – Ну хорошо,- говорит стоящему у доски, - ты урок знаешь, ставлю тебе …
И ставит хорошую отметку. Но иногда бывало и по другому:
- Э-э, да ты, батенька, задание не выучил. Я за тебя должен рассказывать урок?
- Да  я учил, Григорий Степанович! 
 И тут уж ученик должен был доказывать, что действительно учил.
Ну, а разве не было такого, что действительно не выучишь заданное? В таком случае получаешь единицу. Двоек он почти не ставил. Или положительная оценка, или единица. Зато получивший эту единицу мог быть абсолютно уверен в том, что на следующий урок его вызовут отвечать. И, конечно, готовился и исправлял эту единицу.
Я не знаю, как это выглядит с точки зрения чистой педагогики,  но что в этом проявлялась его человечность – бесспорно. Внешне эта доброта редко бывала видна. Зачастую он выглядел суровым, хмурым. Строго отчитывал провинившихся. Иногда мог подшутить над кем-нибудь. В его шутках было много юмора, иногда с изрядной долей иронии. И совсем по-другому он выглядел, когда был доволен хорошим ответом или когда рассказывал какой-нибудь забавный эпизод из своих путешествий.
А как светлело его лицо, как он весь преображался, когда мы к нему приходили уже после окончания школы. С интересом расспрашивал нас, рассказывал о себе, о школьных новостях.
Под суровой, казалось бы даже неприветливой внешностью оказывался совсем другой характер.
Григорий Степанович любил смех, шутку, знал массу забавных историй. Умел видеть и пересказать смешное в казалось бы на первый взгляд не смешных вещах. А сколько у него было смешных поговорок, афоризмов. Чего стоит, например, такое его выражение, как «чемпион мира и его окрестностей».
В то непростое время, когда Григорию Степановичу и Зинаиде Дмитриевне приходилось перебираться с квартиры на квартиру, был период, когда мы жили под одной крышей. Мой дед, в доме которого жила и наша семья, сдавал в наём маленькую комнатку, в которой поселился Григорий Степанович со своей женой.
Хотя я был тогда еще мальчишкой (мне тогда было лет 11-12) с обычными мальчишескими заботами тех лет: футболом, рогатками, самопалами, кино о Тарзане, книгами Жюля Верна и Стивенсона,  меня притягивала к себе эта необычная фигура. К сожалению, Бог обделил меня художественными способностями, иначе мне можно было бы больше общаться с Григорием Степановичем. Но иногда мне счастливилось присутствовать на необычных вечерах, многое из которых стерлось из памяти. Телевизора тогда не было, зимние вечера были длинные, и в  кухне деда собирались все обитатели дома. Это были замечательные вечера.
Моему деду пришлось в своей жизни неоднократно переезжать с места на место, побывать в эвакуации. Он был неплохим рассказчиком. Умел рассказывать разные интересные истории. Но, конечно, непревзойденным был Григорий Степанович. Это были не какие-нибудь простенькие анекдотики. Нередко это были эпизоды из увиденного самим рассказчиком. Вот, например, запомнившийся рассказ Григория Степановича о концерте Шаляпина, на котором он присутствовал:
«Подошло время начала концерта, но концерт не начинается. Нет Шаляпина. Проходит еще какое-то время. Публика начинает волноваться. В зале шум. Чтобы как-то успокоить зрителей, на сцене выступает кто-то из второстепенных исполнителей. Но народ пришел послушать Шаляпина. Его терпению приходит конец. Свист, шум неимоверный. И вдруг появляется Федор Иванович. Он явно навеселе. Наверное, задержался в хорошей дружеской компании. Выходит спокойно, не спеша, широко улыбаясь. Зал взрывается аплодисментами. Со всех сторон слышны крики «Дубинушку», «Блоху»… Шаляпин начинает петь, в зале полнейшая тишина. Но не отпускают его долго. И он поет охотно. Концерт заканчивается поздно…»
Григорий Степанович был человеком большой эрудиции. Это проявилось и в мелочах. Вот небольшой эпизод. Как-то после кино я зашел к деду на кухню. Там был и Григорий Степанович. Меня стали расспрашивать о картине. А смотрел я знаменитую в то время «Долину гнева» с многочисленными перестрелками и погонями на лошадях. Рассказывая, я произнес слово «скакают», Григорий Степанович меня перебил : «Не скакают, а скачут».
Или другой эпизод: приезжал к нам в страну известный негритянский певец Поль Робсон. По радио часто передавали его песни. Однажды на уроке кто-то задал вопрос: а как, мол, по сравнению с Шаляпиным поет Поль Робсон. Григорий Степанович объяснил, что поет Робсон неплохо, но сравнить его с нашим Шаляпиным нельзя. У Шаляпина, например, был намного шире диапазон голоса. Кроме того, он был не только певцом, но и великим актером.
Нас поразило это профессиональное суждение. Но, конечно, настоящим профессионалом был Григорий Степанович во всем, что касалось изобразительного искусства, скульптуры, архитектуры.
Он никогда не упускал случая полюбоваться произведениями знаменитых мастеров. Помню, у него была такая традиция: каждое лето бывать в Ленинграде, городе его молодости. Он еще и еще ходил в Эрмитаж, Русский музей, любовался Исаакиевским и Казанским соборами. И каждый раз после возвращения – масса впечатлений, рассказов, воспоминаний.
Получение зарплаты Григорий Степанович тоже отмечал. Но не так «отмечал», как, что греха таить, некоторые из нас, а по-своему. Он шел в книжный магазин и возвращался с несколькими книгами. И книги он покупал не для интерьера, как теперь иногда заведено. Это были рабочие книги.
В 20-30 гг. Григорий Степанович активно занимался спортом, особенно борьбой. Как рассказывал мне преподаватель Уманского сельхозинститута Аркадий Томович Вольский, который в довоенные годы был учеником 2-й Уманской школы, его учитель Григорий Степанович любил посещать выступления циркачей, которые в те времена часто приезжали в Умань. Среди них были и борцы. После показательной борьбы между артистами победитель обычно предлагал выйти на ковер и попробовать свои силы желающим из публики. Выходил Григорий Степанович и в большинстве случаев укладывал артиста на лопатки.
В Христиновской школе в послевоенные годы однажды учитель физвоспитания (он пробыл в школе недолго, его имя мне не запомнилось, а вот прозвище его среди учеников – Ишта – помню) решил организовать секцию борьбы. И пригласил на занятия Григория Степановича. Он приходил, рассказывал об этом спорте, показывал тренировочные упражнения и борцовские приемы. А однажды на уроке – это было кажется в 10 классе, значит, Григорию Степановичу было тогда 63-64 года – зашел разговор о физической культуре человека. Уж не помню, как это получилось или он сам предложил, или кто-то из учеников попросил – потрогать его бицепсы. Григорий Степанович согнул руку. Мы подходили и трогали. Это были действительно железные мускулы.
Об уважении и любви учеников к своему учителю можно говорить много. Я хочу сказать лишь об одном моменте.
Издавна повелось, что ученики дают прозвища своим учителям. Иногда они несправедливы, иногда обидны. У Григория Степановича прозвище было почти ласковое «Гриша». «Гриша» знал, что его так называют, я думаю, не обижался.
Да, дни летят все быстрее, все дальше школьные годы. Но образ этого незаурядного человека не меркнет в памяти. Я закрываю глаза и слышу незабываемый голос: «Мартынов, пожалуйте к доске. Покажите мне на карте озера – Эльтон и Баскунчак…»
22.01.90г., г.Христиновка 

Спогади в 1989-1990 рр. записала

 Л. О. Цимбровська-

колишній ст. н. співробітник

Уманської картинної галереї

(тепер  завідуюча  музеєм Уманського аграрного університету)

http://dneprtur.info/vistavka17.htm

http://www.nashekolo.org.ua/nk/news/20100721/text_2010072_4710.html

http://cit.ckipo.edu.ua/wiki/index.php/Турчак_Григорій_Степанович